Задзеркалля

Задзеркалля

Стукайте і вам відчинять.

Але не факт, що на вас там чекають...

Ян Станіславський

                                                                       Задзеркалля.

Вадим зі сторони любувався своїм витвором. Він ходив навколо і раз за разом ніжно торкався рукою гладких поверхонь. Вони виблискували в світлі ламп, розкидаючи яскраві промені по стінам і придавали споруді вигляду великого, з відчуттям нереальності, діаманта.

Цілий рік був затрачений на складну, делікатну роботу. Цілий рік Вадим терпляче відшліфовував деталі і акуратно кріпив їх одну до одної. І тепер, після стількох днів і ночей важкої праці він прискіпливо розглядав результат своєї роботи. На його обличчі світилось задоволення. Все вийшло, так як і планувалось.

Перед Вадимом знаходилась складна, геометрична фігура. Шестигранна призма, яка закінчувалась знизу і зверху шестигранними пірамідами. Піраміди в свою чергу впирались своїми гострими вершинами в підлогу і стелю. Від цього вся фігура здавалась невагомою, неначе висіла в повітрі. Враження невагомості збільшувало ще те, що споруда була виготовлена повністю зі скла. Відполіроване до ідеальності, воно красиво розкидало проміння від оточуючих навколо ламп.

Вадим обережно піднявся на три сходинки, які вели до споруди і відчинив непомітні скляні двері. Один крок і він опинився в середині дивного, рукотворного діаманту. Зверху і знизу на нього лилось помірне, м’яке світло. Двері за ним тихо зачинились. Ні один звук із зовні не долинав сюди. Неймовірна тиша стиснула його зі всіх сторін. Та відчуття самотності в закритому просторі зовсім не відчувалось. Із дзеркальних стінок призми на Вадима дивились сотні його копій. І в яку б сторону хлопець не глянув – світ здавався безкінечним.

Затамувавши дихання, Вадим спостерігав за фантастичним видовищем. В якісь моменти йому здавалось, що паморочиться в голові. Потім він відчув легке коливання повітря. Воно ледь розгойдувалось, неначе хвилі. В одну мить на нього опускався блаженний спокій, а в іншу – пробиралась в середину колюча тривога. Усі відчуття змішались між собою, переплелись в одному букеті. Поряд з задоволенням відчувався страх. Паралельно з рішучістю поволі плелась обережність. Одна частина свідомості тягнула вперед, а інша кликала назад.

Він знав, що не відступить. Знав ще відтоді, відколи в його руки попав рукопис, який він привіз з Тибету. Вадим ціною неймовірних зусиль і терплячості створив те, про що було написано на старовинних, пожовклих аркушах і тепер він всередині. В нереальній на перший погляд споруді зі скла і дзеркал.

Йому був нетерпець подивитись, що там далі. Що за дзеркальною поверхнею. Та якась сила ще стримувала його. Можливо частина мозку відказувалась вірити в задумане. Вона зрадливо шепотіла йому, що це все видумки і нездійсненна забаганка. Та інша половина його «я» підштовхувала вперед. Підняла його руку, протягнула до одного з дзеркал і занурила туди. Вадим скоріш відчув чим побачив, як гладка поверхня раптово закрутилась в вирі і почала втягувати його в себе. Спочатку хлопець спробував ще чинити опір та за мить, заплющивши очі, піддався невідомій силі.

Вадима закрутило з неймовірною швидкістю. Йому здалось, що він перетворився в тоненькій струмінь рідини, яка розпадається на краплі. Він відчував, що розсипається по вітру маленькими піщинками. Навколо нього крутилось безліч яскравих світлячків, неначе мільярди зірок у Всесвіті. Та раптом все закінчилось.

Хоча його ще трішки хитало та під ногами впевнено відчувалась тверда поверхня. Вадим розплющив очі. Оглянувся. «Що за дивина? Я в ванній кімнаті. В моїй ванній… Але якби там не було – щось, та й вийшло».

Раптом із – за дверей почувся жіночий сміх. Вадим з подивом прислухався і, підійшовши до дверей, злегка відчинив їх. В кінці довгого коридору він побачив свою Каріну. Дівчина знімала з себе плащ і, хлопець добре бачив, комусь посміхалась. «Чому так швидко? Вона ще повинна бути на роботі». Вадим зробив крок за двері та тут же повернувся назад. Каріна до когось заговорила і знову голосно засміялась. Хлопець розгублено подивився навколо себе і тоненьким промінчиком десь здалеку до нього почало приходити розуміння того, що відбувається. Ванна кімната, в якій він знаходився, була дійсно його. Та лиш на частину. Якщо кахель на стінах був такий же, то рушники висіли зовсім чужі. Бритва не його. Він ніколи не користувався електричною бритвою. Навіть щітка зубна нелюбимого синього кольору.

Вадим глянув у невелике дзеркало над умивальником. Поверхня його хиталась, неначе вода. По ньому пробігали маленькі, ледь помітні хвильки. Хлопець нервово усміхнувся до свого розпливчатого відображення. «То ось воно як! Значить все працює. Неймовірно. А Каріна наче моя… Та ні… Волосся трішки коротше. А так – наче дві краплі води. Вражаюче».

Вадим вже опанував себе і знову трішки привідкрив двері. Йому було цікаво побачити з ким Каріна розмовляла. А можливо її тут зовуть по другому. Та те що він почув наступної миті заставило його забути про свою цікавість.

- Каріно! Я на хвилинку в душ і вже повертаюсь до тебе. – Долетіли слова з кімнати.

В коридор вийшов чоловік і попрямував в його сторону. Вадим відчув, як заклякли ноги. По коридору ішов він сам. Та на здивування не було часу. Вадим швидко розвернувшись, засунув руку в дзеркало. І вчасно. Бо саме в ту мить, коли відчинялись двері, його закрутило, відірвало від підлоги і втягнуло в середину.

- Ух-х. Оце так справи! – вигукнув Вадим, опинившись знову в своїй скляній призмі. Він покрутив головою довкола себе. – Це просто неймовірно. В кожному з цих дзеркал є інший я і інша Каріна. Одним словом – інший світ.