"А, давай, цього разу без пригод?"

Розмір шрифту: - +

1

Аліна

Я йшла по одній із галерей нашого торгівельного центру, коли побачила його. Маленький хлопчик, років шести стояв посеред відділу, розгублено дивлячись навколо. Так і є. Швидше за все, він загубився. Не можу сказати, що таке часто траплялось у нас, але все ж, таке іноді бувало.

Деякі батьки, немов втрачали відчуття реальності, щойно переступали поріг торгівельного центру. Вони забували про все на світі, зокрема і про те, що прийшли сюди з дітьми. Відволікти їх могло все, що завгодно: від нової колекції сумок, до розпродажу рушничків у відділі кухонного текстилю.

Працівники центру, зазвичай, приводили розгублених і наляканих малюків до адміністрації, де по радіо робили оголошення. Протягом десяти хвилин до кабінету вривались батьки і починалось дійство. Вони завжди відносились до двох категорій: одні залітали до кабінету з розгубленим виразом обличчя і почуттям глибокого каяття. Дрижачими руками вони забирали своє чадо, розсипаючись у подяках перед працівниками центру. Але були й інші. Вони не помічали нікого, окрім себе. Розлючені, вони вривалися до кабінету і накидались з лайкою на працівників, звинувачуючи їх в тому, що вони посміли забрати їх дорогоцінного малюка. Що і говорити, подяки від таких не слід було навіть чекати.

Мені залишалось тільки гадати, на що задивилась неуважна мама цього малюка і до якої із категорій вона відноситься. Я зробила вдих і підійшла до хлопчика.

- Привіт – я намагалась бути якомога привітнішою – як тебе звати?

Я опустилась перед маленьким навпочіпки. Малюк подивився на мене з насторогою і відійшов на крок назад.

- Ден – невпевнено вимовив він – Денис…

Темні очі хлопчика перелякано бігали зі сторони в сторону. Малюк не знав, як на мене реагувати.

- А я Аліна. Ти прийшов сюди один, Денисе?

Я продовжувала посміхатись, намагаючись визвати в малюка довіру.

Денис помовчав декілька секунд, немов приймаючи якесь рішення.

- Я – нарешті він зробив висновок, що мені можна довіряти – я прийшов сюди з Владом…

Чудесно. Бог його знає, хто був цей Влад для Дениса. Але він мені вже не подобався. Я розумію жінок, найчастіше вони не можуть встояти перед звабливими пропозиціями торгівельного центру. Але чоловік! Що могло так його захопити, що він геть забув про свою дитину.

- Ми йшли з ним разом – на очах хлопчика почали з’являтися сльози – а потім… потім я задивився на радіо вертоліт… А коли обернувся… Влада вже не було поруч…

Хвиля обурення почала затоплювати мене. Цей загадковий Влад не подобався мені все більше і більше.

- Ось, що, Денисе, давай зробимо так. В нашому центрі є справжня радіостанція. Зараз ми з тобою піднімемось туди, зробимо оголошення, і твій тато швидко тебе знайде. А потім…

- Влад – не мій тато – малюк голосно мене перебив – мій тато покинув нас, коли мені не було ще і року.

Я подивилась на Дениса і не змогла втримати здивований погляд. Денис сказав це так… По-дорослому… Чи що… На мить мені навіть здалось, що переді мною не шестирічний хлопчик, а дорослий чоловік, волею долі заточений в тілі дитини.

Частково я могла його зрозуміти. Наш батько покинув нас, коли мені було всього три роки, а моїй старшій сестрі Ані – шість. Ми ніколи не бачили його і навіть не знали, як він виглядає. Наша мама ніколи не приховувала від нас правду. Вона не складала чергових байок про льотчика, моряка, космонавта (потрібне підкреслити). Одного дня, вона просто пояснила нам, що в тата є інша сім’я. Здавалося б, це мало відкласти значний слід на нашій з сестрою тендітній дитячій психіці, але цього чомусь не сталось. З того моменту слово сім’я складало для нас тільки три людини: я, мама і Анна. В мене навіть ніколи не виникало бажання знати, хто він, що з ним і чи живий він ще взагалі. Мені це просто було нецікаво. В мене не було на нього злості, гніву… Його для мене просто не існувало. Єдине за що я була йому вдячна – за те, що фактично дав мені змогу жити. Все. Більше позитивних моментів в існуванні цього чоловіка я не вбачала. Подумки, не інакше як зрадником, я його не називала. Анна теж притримувалась такої думки. Ми майже ніколи не згадували про нього.

То ж, так, я могла зрозуміти Дениса, але… Його слова прозвучали так… Холодно і байдуже. Це трохи різонуло мені слух. В моєму розумінні шестирічні діти повинні говорити про мультики, супергероїв, солодощі… Про все, що завгодно, окрім того, щоб так жорстоко розповідати оточуючим, що їхній батько пішов з сім’ї. Але прикрішим було те, що цю жорстоку істину, скоріше за все в маленьку світлу голову Дениса вбили дорослі. Я ще більше починала обурюватись цьому незнайомому Владу, який забивав думки дитини такими зовсім недитячими речами.

Намагаючись вгамувати свій подив, я випросталась и протягнула Денису руку.

- Ну що, ходімо?

Денис декілька хвилин стояв у роздумах, переводячи погляд з мого лиця, на простягнуту долоню. Врешті решт, він знов прийняв рішення, що я не зроблю йому нічого поганого і трохи невпевнено, але все одно протягнув мені свою маленьку долоньку.

Ми вже майже підходили до ліфта. Я навіть витягнула руку, щоб на тиснути на кнопку, та не встигла. Позаду нас пронісся громовий чоловічий голос:



Хелен Полси

Відредаговано: 04.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись