Селфі нудного міста

Розмір шрифту: - +

Селфі нудного міста

- Страшно! Мені страшно! Просто моторошно!

Нічого не допомагало. Максим відчайдушно силився зобразити обличчям хоча б слабкий відтінок жаху. Вночі, на кладовищі, у дивовижному вбранні, йому було радше смішно, ніж лячно. А відтак селфі замість коміксу жахів перетворювалось на комедійне шоу.

Катерина, у потертому відьмацькому капелюсі та пурпуровому плащі з обідраним краєм, насолоджувалась моментом. Вона вже закінчила позувати і уважно спостерігала за творчими стражданнями Макса. Хлопцю ніяк не вдавалось зобразити на обличчі жах. Не було йому лячно, та й годі.

Поруч метеликом кружляла Оленка, найкраща подруга Катерини. Важко було зрозуміти, що об’єднало цих дівчат. Спокійна та врівноважена, Катя немов тільки і чекала наближення Оленки. Наче дорогоцінний камінь, що не здатен засяяти красою без промінчика сонця, вона немов переставала дихати на повні груди без своєї подруги.

Катерина була звичайною дівчиною, розсудливою та уважною. Довго вагалась, приймаючи рішення, та жила за низкою власних правил. Та вартувало лише Оленці запропонувати щось неймовірне, незвичайне, та навіть небезпечне, Катерина одразу погоджувалась. Такий дивовижний вплив мала на неї незвичайна дивакувата подруга. Без Оленчиних несподіваних вчинків та ідей життя друзів втратило би свої яскраві барви. Ось і сьогоднішня зйомка була цілковито Оленчиною задумкою. Максим, до нестями закоханий у свою Оленку, не зміг відмовити її від загадково-жахливого селфі на околиці міста, тож мусив рушити з нею. Звісно, Катя та її хлопець Петро не залишились осторонь.

- Нарешті!

Петро полегшено зітхнув та опустив камеру. Максиму таки вдалося зобразити якщо не суцільний жах, то принаймні, його тінь.

- Оленко, ти наступна.

Дівчина у напівпрозорому блакитному вбранні легко закружляла перед камерою. Максим зачаровано дивився на неї. Струнка і тендітна, у хмаринці легкого сяйва спалахів, наче заповітна мрія. В її очах світилися бісенята, як у неслухняної дитини, що вже спланувала наступну витівку.

Швидко відігравши свою роль, Оленка знов закружляла вузькими стежками, щось видивляючись у надгробках. Катерина насолоджувалась ясними зірками у небі, а Максим узяв до рук камеру, знімаючи Петра. У чорному костюмі, із намальованими люмінесцентною фарбою кістками, він виглядав неначе привид, що завітав на вечірку.

Оленка весело посміхнулась:

- закінчили, тепер можна подякувати духам за те, що нам все вдалося.

Дівчина підійшла до великої тополі, швидким рухом дістала зі свого рюкзака невеличку баночку з фарбою. Легко відкривши, вона занурила пальчики у блідо-зелену фарбу. Невдовзі дивакувата компанія вже поспішала залишити місце зйомок, а на стовбурі старої тополі легко світився та сумно посміхався намальований зеленою фарбою скелет.

 

Життя міста

Хмельницький - провінційне містечко. За нібито значною кількістю мешканців приховалась правда - усі тут знають одне одного. Не потрібно 6 рукостискань від одного до іншого, частіше вистачає двох, інколи трьох. І хоча кількість парків, скверів та алей у місті вибороли йому звання зеленого, воно залишилось сірим.

Сіре місто з асфальтовими дорогами, одноманітною бруківкою та поснулими будинками. Кожна вулиця міста немов пам’ятник самій її величності Нудоті. Наче життя у місті завмерло на мить та забуло початись знову, вкрилося шаром пилу і застигло назавжди.

Не назавжди. Зростала кількість гуртків та студій, проходили поетичні вечори, концерти та навіть фестивалі. Це давало надію, що місто з часом оживе. А поки що воно старанно вкривало сірим шаром людей, події, настрої та бажання.

Тож зовсім не дивно, що молодь у цьому нудному містечку шукала собі незвичайних пригод. І хоча Максим та Петро вже не були шаленими підлітками, заради вдячного закоханого погляду вони, як могли, розфарбовували нудне життя своїх обраниць.

 

Зелена хмарка

Неприємно. Дуже неприємно і тоскно було стояти поруч із старою тополею. Вітер немов продував крізь тіло, видушуючи рештки думок. Зелений напівпрозорий скелет із сумною посмішкою на обличчі відійшов від дерева та озирнувся. Вчорашні знайомці пішли. Дарма прочекав він їх до самісінького ранку. Усе навколо було дивним, незнайомим, незрозумілим.

Вийшовши з малюнку, скелет перетворився на прозору зеленкувату хмаринку, що злегка виблискувала в сонячному промінні.

- Сергію, подай рукавички, - пролунало неподалік. Хтось прийшов прибирати. Хмарка попливла на голос: “Ні, це не вони, шкода.” Розчарування накрило величезною хвилею.

- Ой, я бачила зелені очі! - полохливо зойкнула жінка. - Напівпрозорі, от там.

Вона була нажахана. Зовсім не так, як вчорашні гості. Жінка тремтіла та притискалась до чоловіка. Хмарка швидко заховалась за найближчим кущем.

Дивним був цей світ: знайомим та новим. Зелена хмаринка немов повернулась туди, звідки була висмикнута багато років тому. Та чи з цього світу була вона? Чи чекав її тут хтось? Це було таємницею.

Налякана жінка та трохи здивований Сергій поспіхом скидали речі у машину, намагаючись втекти від чогось незрозумілого. Закриваючи багажник, чоловік навіть не помітив, що у кутку щось ледь блиснуло зеленим...

Вільно рухатись між людьми було дивно. Вони не помічали зеленкуватого блиску, навіть проходячи крізь нього. Це було не боляче, не лоскотно, ніяк...

Складніше ситуація складалася з емоціями. Відчувши радість від яскравого сонця, новий мешканець міста ледь не викрив себе, його прозорі очі помітив хлопчик.

- Як добре, що ніхто серйозно не сприймає слова маленьких, - промайнуло в прозорій голові. - Краще стримувати себе.

Блукаючи сірими вулицями, поміж старими та новими будинками, відчуваючи невимовний тиск її величності Нудоти, зеленкуватий бачив товстий шар сірого пилу, який вкривав життя у місті.



Комашка

Відредаговано: 30.05.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись