Із настанням сутінок

Розмір шрифту: - +

Лиходійка

Рятівні пошуки тривали декілька днів.

Брат сказав, що поїде із друзями в гори на вихідні, аби розвіятися. Його компанія була шукачами гострих відчуттів, тому як тільки Мартин почув, що десь глибоко в лісі, розповідають, є щось прокляте та недобре, вони посідали в машини і зникли за горизонтом.

Мартин писав майже кожної години, поки вони не під'їхали до гір, де не було зв'язку. В останньому повідомленні він написав, що планують дійти до гір Близниць, де між ними живе Лиходійка. Мартин, як мені здавалось, не був прихильником паранормального, та щось тоді в ньому заклинило і він вперся рогом, що хоче туди поїхати.

Брат прихопив із собою маленьку подорожню камеру, аби знімати усе, що вони побачать далі. У мене й думки не могло бути, що їхня мандрівка розвернеться перед приходом ночі, бо ж кажуть, щойно Місяць блисне в небі, то Лиходійка просинається.

У той момент ніхто і гадки не мав, що саме з настанням сутінок вилізе з самого пекла.

Цього бути не мало. Мартин завжди знав межу між адреналіном та небезпекою, а тут був шанс заблукати у далеких, забутих цивілізацією місцинах. Він навіть відправив мені повідомлення, типу «ей, чуєш, ми от побісимось тут, напудимо в штани та втечемо».

 

Але щось конкретно пішло не так. Усе, що могло піти не добре, так і пішло.

Я не отримував звістки два дні, що було нормально, як мені думалось, через місце їхнього перебування. Та потім, коли годинник перекотився на вечір третього дня, мені стало тривожно.

Хіба можна тинятися по лісу три дні поспіль? Я задав собі слушне питання.

Ніхто із компанії не виходив на зв'язок. Тому я та близькі друзів Мартина вирішили звернутися до поліції. Служба порятунку ворушилася дуже повільно, коли ніхто не знав, чи є взагалі у когось право нічого не робити. Я та інші постраждалі (хоча я не певен, хто постраждав насправді) теж взяли участь у пошуках — нам думалося, що так щось зміниться.

 

Ми поїхали в гори. Здається, літо сюди не дійшло — тут царила якась злісна атмосфера, що пронизувала до кісток. Густий туман, ніби зійшовший із моторошних кінокартин, сповзав до долин, накриваючи собою і маленькі будиночки, і тварин, що паслися на зелених луках. Страх підіймався спиною навіть серед люду — настільки таємничо дивилися зверху вниз дві темні гори на нас. Близниці не славилися химерними історіями та нещасними випадками, та в останні декілька десятиліть тут ходила легенда про Лиходійку, котра зжирала усіх, хто вертівся поряд із Близницями після заходу сонця. Таких був мізер, майже нікого, тому не було згадок про те, що тут хтось зникав або вмирав. Принаймні, нам так казали.

Першою вагомою знахідкою стала маленька відеокамера, що трапилася нам, мов впавши з неба, посеред Близниць. Це був речовий доказ, тому ніхто не дав мені глянути, що на тій камері знаходилося. Але воно й не було мені потрібно, допоки я розумів, що це хоча би якийсь слід мого брата. Мартин повинен був бути десь поряд.

Надія гріла мене і тримала, та, дідько забирай, як же мені хотілося щодуху втекти звідти. Соковиті літні барви цих місцин змінилися на примари, мовби хтось посипав на них попелом.

Сутеніло. Тоді працівники служби порятунку відвели нас у дільницю, де поліція поспілкувалася із рюмсаючими родичами зникших та розбиралася із доказами. У той момент, коли в поміщення принесли камеру в прозорому пакетику та запхали у неї нові маленькі батарейки, на мій телефон прийшло сповіщення:

 

Чи хочете ви синхронізувати ці пристрої?

 

Мартин забув вимкнути функцію передачі інформації?

Так. Так. Так! О Господи, дякую. Я вмить збагнув — оце мій власний шанс дізнатися, що там трапилося. Я зберіг усі відео, що зробив Мартин, на телефон і вирішив їх проглянути, коли залишуся один. Поліція, розсудив я, не повинна була довідатися, що у мене є ці відео.

Усередині мене поселилося невимовне бажання добитися правди. Я хотів чимшвидше, ні, у той самий момент, довідатися правду, але розумів — тут цього робити не можна.

Як мені потім стало відомо, через доброту поліцейського Олександра і мого нескінченного благання, камера записувала відео ще близько двох годин після того, як зник Мартин, і вимкнулась. Не знаю, чи бачили вони усе, що було до цього, але мені було байдуже — скоро я теж це побачу.

 

Я з іншими родичами у відчаї зупинилися в готелі, що був поряд із Близницями. Не знаю, чи була це насмішлива пропозиція поліції чи дурне співпадіння, та це аж ніяк не викликало сміху. Вікна мого номера виходили на ці два темні горбика, сховані під вечірнім туманом, що поїдав літнє тепло. Холод, що проник під шкіру, змусив мене тремтіти. Я не знав, чи було це усвідомлення того, ще десь поряд міг блукати мій підбитий брат, волаючи до мене, чи переляк від непривітного краєвиду. Та мені хотілося сховатися десь у кутку, забитися, як щур, і сидіти там до світанку, аби ніхто не зміг підійти ззаду та доторкнутися до мене своїми мертвячими руками. Ці огидні думки були для мене отрутою, як для такого собі скептика, що не дуже переймався раніше подібними речами. Та тепер, коли під вікном дзюркотів струмочок, несучи із собою секрети того лісу, а далі від нього розляглася поглинаюча темрява, я мимоволі знову й знову згадував про Лиходійку.

Що то була за жінка така? Чому брат вирішив випробувати долю, шукаючи її?

Оминаючи дзеркало, аби не побачити там нічого ненормального, я вмостився у кріслі, тримаючи в руках ввімкнений телефон, що був готовий мені показати оті Мартинові відео. Я задумався: чи існувала колись Лиходійка? Що то була за жінка, що її бояться навіть тутешні дорослі? Мало кому про неї відомо із приїжджих, бо це не була та народна легенда, що викликала істеричний сміх біля вогнища у компанії друзів.

Про неї мені розповіли декілька місцевих, що проклинали її, кажучи, що це вона забрала мого брата. Лиходійка була старою відьмою, зв'язаною кров'ю із нечистими силами. Один її погляд змушував скаженіти собак і битися насмерть пташок у вікна, а люди оминали її хатину поряд із Близницями десятою дорогою.



Лексі Лінскі

Відредаговано: 05.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись