Двоє

Двоє

У темряві, коли тонке мереживо променів місяця торкалося землі, вона забувала про те, що вже кілька ночей поспіль прислухається до тиші, намагаючись віднайти в ній доказ його присутності. Коли на дорозі – за колючими заростями малини, уночі таких схожих на нічних почвар, чує знайомий ритм його кроків, коли вирізьблений темрявою силует виростає на стежині, залитій місячним світлом, а його голос ущент заповнює собою кімнату, обволікає теплом її серце, Настя слухає про те, як він мандрував світом і щоразу долав видимі й невидимі тенета, блукав лабіринтами сумнівів, піднімався на вершини світла й падав у в’язке провалля мороку, як час протікав крізь пальці, ніби вода, або ж розсипався міріадами піщинок, як земля ставала невагомою й тікала з-під його ніг. Він не стомлювався говорити, Настя не стомлювалася слухати про все, чим він жив.

Вони давно були разом – жінка втратила лік рокам, бо щасливі дні збігають швидко, а смутні тягнуться довго, наче найдовша зимова ніч, коли балансуєш на межі своїх спогадів, ніби на гострому лезі ножа. Його сміх, тепло шорстких долонь, безтурботний, інколи – суворий погляд, вкарбувались у її пам’яті, щоразу згадувала про минуле у дні його відсутності, не раз оповідала знайомим, як вони зустрілися вперше, як він ішов за нею назирці й ніяк не наважувався завести розмову. Ніяковів, але однаково йшов, бо знав, відчував, що доля поєднала їх невидимими мотузками й тепер лише смерть...

Холод огортає її тіло. Вона не хоче згадувати про те, як… Втім, то все пусте – ілюзія, страх втрати, притаманний кожному з нас – так вона щоразу говорить собі тоді, коли в її пам’яті, ніби кадри кінофільму, у сповільненому темпі виринає один і той самий сюжет… Часто усміхається, згадуючи про те, як він ще на світанку залишав на підвіконні букет польових ромашок – її улюблених квітів, як розповідав про те, що вони обов’язково мандруватимуть усіма найзагадковішими куточками землі.

Він любив каву з корицею, ходити босоніж по траві, схід сонця і хмільні мелодії саксофона. Любив солодкі зелені яблука, які лежать на мокрій від дощу траві – краплі спалахують під тремкими променями сонця, ніби кришталь, а навколо дзвінкоголосо сміється світ. Любив гуляти під дощем, інколи лякати її, дивувати, смішити, любив її, бо ж на тій залитій місячним промінням трасі, коли авто мчало на повній швидкості, від закрив її від удару своїм тілом.

Вона ще не бачила його обличчя, але ураз відчула, як час сповільнив свою ходу, а потім застиг, як воскові сльози свічі. Медики казали, шансів на порятунок не було. Вона вийшла на вулицю, сіла на лаву – темрява розливалася навкруги, ніби розлита чорнильна фарба, ніби його кров на холодній асфальтній смужці. Потім усе – ніби в тумані…

За кілька днів Настя повернулася додому. Увімкнула нічник, поставила на плиту чайник, кинула погляд у вікно. Поспішала: треба встигнути, треба прогнати втому, через яку повіки важкі, майже свинцеві. Невдовзі почула його кроки. Вони знову сиділи поруч, розмовляли, сміялися, сварилися, мріяли. Вона знову була щаслива, вони не згадувала про те, як...

Знайомі кажуть, вона мусить забути – треба відпустити, узяти волю в кулак і вчитися жити без нього. Таке життя: час гоїть рани, стирає спогади, дарує нові можливості. У нашому повсякденні немає ані логіки, ані справедливості, ані сенсу. Є лише випадок, лотерея, у якій хтось виграє джек-пот, а хтось… Дурненькі, вони нічого не розуміють: вона без нього – не зуміє, не зможе, він – увесь її світ, як його відпустити, як відпустити щастя? Він досі з нею, досі поруч – кожної миті. Він повернувся, щоб назавжди залишитися її ангелом…



#31912 в Проза
#10375 в Женский роман

В тексте есть: кохання

Отредактировано: 17.04.2018