Коли відлітають ластівки...

Коли відлітають ластівки

Теплого весняного дня ми з Лілею над чимось голосно сміялися, як раптом сестра схопила мене за руку: «Тихіше, - прошепотіла вона. – Ми можемо їх налякати…» Я простежила за Лілиним поглядом і побачила, що під нашою стріхою в’ють гнізда ластівки. Кілька років тому до старого будинку, в якому мешкали ще наші прадіди, батьки добудували кімнату й веранду, яку й уподобали собі птахи. Вони метушилися, носячи у дзьобах грудочки вологої землі, дрібних гілок чи пір’я, і вже за кілька днів ластівчина хата була готова.

-Ластівка – то Божа пташка, - казала, замилувавшись, бабуня. – Великим гріхом вважають знищити ластівчине гніздо, бо ж своїм співом вона прославляє Творця…

Щоранку птахи будили нас своїм щебетом, вилися навколо будинку, гострими крильми протинаючи небо. «Ач, які маленькі, а які працьовиті…» - бабця дивилася зволоженим очима на перелітних птахів, підпирала зморшкуватими руками бліде обличчя. Я рахувала зморшки на її руках і не могла полічити – стільки їх було. Бабця рідко коли сиділа без роботи, нехай навіть старість і хвороби залишили слід у її житті. Удосвіта підводилась і йшла на город – віталася з травами, квітами, яблунями і сливами. Ішла поволі, важко дихаючи, торкалася руками шорстких стовбурів, про щось згадувала. «Яке важке й водночас прекрасне це життя…» - не раз казала вона. Їй, як і більшості людей її віку, довелося пережити чимало: війну, злидні, колгосп, важку праця, боротьбу за місце під сонцем і водночас вміння залишатися просто Людиною.

Якось на світанку я прокинулась від не дуже доброго передчуття: поглянула у вікно й побачила, як тривожно в’ються ластівки. Вийшла на вулицю й одразу ж закричала: сусідський кіт Маркіз намагався залізти в ластів’яче гніздо, де нещодавно вилупилися пташенята. Дістала велетенську палицю й пожбурила в кота – Маркіз ображено зістрибнув із даху й поволі, світячи на мене недобрим поглядом, зник у саду. Ми пантрували ластів’ят зі сестрою до того моменту, аж доки вони не навчилися літати. Восени ми поїхали в місто, де жили й навчалися, а коли приїхали до бабуні на канікули навесні, ластівки укотре щоранку будили нас своїм співом. Вони стали частиною наших ранків, снів і загалом – нашого життя. Без них ми не зустрічали жодну весну. Так тривало кілька років.

Однієї похмурої дощової осені птахи, як звично, відлетіли у вирій. Бабуня, орудуючи голкою з ниткою, латала якийсь старий одяг. Надворі тривожно гудів вітер.

-Бабцю, ви бачили – ластівки відлетіли?.. – сказала сестра, увійшовши в будинок.

І бабця чомусь заплакала. Ми не могли зрозуміти, чому, допитувались у неї, але вона мовчала. Згодом витерла сльози й пригорнула нас до себе, а потім довго розповідала про своє дитинство, батьків, пісні, які любила співати замолоду, про своє кохання. Ми тоді так і не збагнули, чому вона плакала. Навіть жартували – бо чого ж лити сльози без причини? Через два місяці потому бабці не стало – вона назавжди заснула, сидячи біля вікна. Хтозна, що востаннє бачила, втупивши погляд у синю шибу – безлистий сад, пухкий сніг навкруги чи низьке біле небо? Про що думала, про що шкодувала? Це питання й досі не дає мені спокою.

Будинок ми не продали, - інколи навідувались сюди, але здебільшого він пустував. Навесні, коли приїхали сюди знову, побачили, що ластів’яче гніздо пустує – птахи до нас більше не повернулися. Від цього стало якось незатишно й сумно. Хтозна - можливо, не захотіли прилітати до порожнього дому або ж були небесними посланцями, які одного дня на своїх крилах назавжди забрали до вирію бабунину душу…