Незнайомка у сквері

Незнайомка у сквері

Зелені очі дивляться на нього зі світлини – такі сліпучо-зелені, якою буває трава у травні і які бувають здебільшого у відьом або мавок, що заблукали в хащах бетонних нетрів. Він надіслав цій кралі вже більше півсотні повідомлень, а вона щоразу відписує так лаконічно й сухо, ніби його взагалі не існує або ж їй ліньки писати щось справді путнє, бо такими кавалерами можна хату підпирати чи греблю гатити, - адже як іще можна сприймати її мовчання? Він поглянув на себе у дзеркало: стрункий, спортивний, темна шкіряна куртка вигідно підкреслює його міцну статуру, вихор білого волосся спадає на чоло. Голлівуд плаче за таким красенем, дівчата втрачають голову, а ця … Крутить ним, як циган сонцем, ігнорує або й насміхається(уявляєте таке?), а він досі не може вирвати її зі свого серця. Може, й справді відьма?

Він побачив її у сквері в центрі міста – дівчина стояла біля фонтану й роззиралася навкруги. Сонце танцювало в її довгому смолянистому волоссі, вітер розвівав розкішний квітчастий сарафан. Антон розправив плечі, закинув назад довгу білу гриву… Блимнув поглядом кавових очей – дівчина знітилася, якусь мить стояла нерухомо, а потім вирушила йому назустріч. «Ну, ти й красень… Не минуло й хвилини…» - подумав він, самовдоволено усміхаючись. Незнайомка його про щось запитувала, але раптом їх оточив гурт молоді, до якої приєдналася і його таємнича персона, а Антон продовжував нерухомо стояти на площі, заворожений магією її погляду. «Навіть імені не встиг дізнатися. Бовдур», - картав себе за нерішучість, але незнайомка вже розчинилася в юрбі, назавжди забравши його спокій…

Всесвітня мережа – це такий засіб людської цивілізації, який робить неможливе можливим, поєднує або ж навіки розводить людські долі. Після тривалого вояжу соціальними мережами він таки зумів її розшукати – ту кралю, яка тоді підійшла до нього, заворожена магією його погляду. І – хай йому грець, навіть не згадала, що вони нещодавно бачились. Так холодно відповіла на його привітання, ніби він якась непримітна комашка. Та хто вона, зрештою, така? Невисока, як мишка, кирпатий ніс, всіяний густим ластовинням, віяло довгих чорних вій, бісики в очах. Ні, він таки остаточно втратив глузд, пишучи їй «надцяте» повідомлення. Врешті-решт Олеся таки погодилася випити з ним каву в улюбленій кнайпі міста. Прийшла вчасно, граційно всілася на стілець і свердлить його поглядом великих зелених очей. У яких і трава, і оксамит весняного листя, і шепіт озерної води. Мало не розхлюпав каву, - так танцювало горнятко в його долонях. От що робить із людиною кохання, хай йому грець. Вона щось щебече про навчання у виші, про поїздку до батьків її матері, про нещодавно переглянутий фільм. Під кінець їхньої здибанки Антон не витримує:

-Олесю, мушу сказати, що ти мені дуже подобаєшся. Ми з тобою зустрінемося знову?

Вона усміхається так, як уміє усміхатися лише вона, якусь мить міркує:

-Мабуть, - сміється уже голосно, розливаючи навколо дзвіночки свого сміху. – Після дощичку в четвер…

І зникає, глузливо ковзнувши поглядом великих зелених очей… Якась шалена…

Лише тепер він завважує, що вона трішки картавить, і це додає їй якогось особливого шарму. Родимка над губою, декілька сережок у вухах. Ні, цього не може бути! Це не може бути вона! Але спогади уперто ведуть його в минуле, і він уже бачить заквітчану бузком вулицю, гурт хлопчаків, які про щось скрадливо розповідають, і її обличчя в темному квадраті вікна – завжди, коли він їде велосипедом, це дівчисько прилипає щоками до скла, свердлячи його поглядом зелених очей. Якось, аби переконатися, що вона досі там, він відволікся й полетів сторчма головою разом із велосипедом у канаву. Ото сміху тоді було!

Особливо кепкували його друзі, які вже прозвали дівчину Картавкою через те, що не дуже добре вимовляла декотрі слова. Щоб не стати об’єктом глузувань, до тих насмішок приєднувався і він – напевне, його в’їдливі дотепи та коментарі були найбільш дошкульними, бо часто дівча втирало сльози, повертаючись додому. Батьки Картавки були дипломатами, постійно перебували в роз’їздах, тож дівчинка жила разом із бабцею. Та вдягала малу в химерний одяг, який більше би пасував літній жінці, ніж юному створінню, змушувала ходити на уроки гри на скрипці, а ще часто сварила онуку й тоді скидалася на відомого персонажа казок, який живе в хатинці на курячих ніжках і часами літає на мітлі. Одного дня, коли Картавка проходила повз гурт хлопчаків, серед яких був і Антон, хтось насмішкувато кинув:

-Он, дивись: іде твоя наречена.

-Авжеж, хіба після дощичку в четвер…

За декілька тижнів по тому батьки Картавки переїхали жити в інше помешкання, й відтоді він її не бачив. А тепер… Антон сидить у кнайпі, наче прицвяхований до стільця, роздивляючись візерунки на порцеляновому горнятку, згадує її глибокий погляд і дзвінкий сміх, і потай сподівається, що цього тижня таки буде кепська погода, особливо у четвер. Адже недарма Львів називають містом дощів. А ви як гадаєте?..