Гiдне конячки прiзвище ("Лошадиная фамилия" по-украински)

1

Тімоті вже закінчив працювати в стайні, але все зволікав, шукаючи ще якоїсь роботи. Іти не хотілося. Запах коней, сіна легко паморочив голову.

 

Йому вочевидь припала до вподоби ця ферма. Навіть будинок хазяїв, великий і недоладний, здавався затишним.

 

«Тобі б тут сподобалося, Жеко. Ти тільки поглянь, які гарні конячки. Ці люди самі не розуміють, які в них чудові конячки». Тімоті взяв відро та неохоче пішов до виходу. Коні провели його замисленими поглядами.

 

До парадового ґанку під’їхало таксі.

Із авто вистрибнуло дівчисько та закричало весело і лунко: «Бабусю!!! Я-а-а-а-а приїхала!»

 

«Ще одна внучка, – посміхнувся Тімоті, – скільки ж їх у хазяїв? Мабуть, ця з «розбишак», а не з «дівок». Так, Жеко?»

 

– Принцеса! Приїхала! – бабуся вже обіймала свій скарб і голосно висловлювала захват.

– Бабу-у-у-у-у-у-усю! Припини негайно! Яка я тобі принцеса? Я вже виросла!

– Виросла! Просто височенна!

 

«Ні, в цьому домі точно ніхто тихо розмовляти не може. Жеко, вони всі репетують як скажені».

 

– Тіме! – гукнула його бабуся.

Він повернувся й глянув на неї запитливо.

– Тебе ж Тімом звуть? Тімом Міллером?

Він кивнув.

– Ось і добре, – зраділа бабуся, що пам'ять її не підвела. – Шон кудись запропав. Будь ласка, віднеси валізи в дім.

Тімоті поставив відро.

 

– Бабусю, а хто вже приїхав? – закричала «принцеса», зарахована до «розбишак», побачила Тімоті, зніяковіла, затнулася й густо почервоніла.

– Та майже всі зібралися. Меліса, Мелінда, Мелані та всі троє хлопчисьок. Емілі й Ерік у Макгрегорів. На твого Вінса чекають з дня на день. Він як дізнався, що ти приїжджаєш, так відразу змінив плани, сюди збиратися почав.

– Бабусю, – прошепотіла нещасна «принцеса», і, не дивлячись на Тімоті, мерщій кинулася в дім. Наскочила на відро. Воно з гуркотом покотилося подвір’ям.

 

Тімоті заніс решту речей.                                               

– Це новий працівник.

– Навіщо, бабусю? Хіба нам Шона не вистачає? Я ось вам у поміч!

– Шон дуже здав останнім часом, не впорається. А Тімом цим він нахвалитися не може.

– Куди? – запитав Тімоті.

– Залиш тут. Познайомся. Моя онука Сільвія.

Тімоті кивнув і пішов шукати відро, куди там воно закотилося.

 

– Добрий хлопець. Тільки неговіркий. Але коні його люблять.

 

«Яка ж я! Що ж він тепер подумає про мене? Він же все чув. Дурепа. Неввічлива. Навіщо він тут потрібен? У мене не запитали…»

Прикро було страшенно. Він напевне завважив, як вона зніяковіла. Уявив казна-що. А вона й не розгледіла його як слід. Ну чому, чому вона вічно так ніяковіє? Усього лише незнайомий хлопець. От би вміти, як Меліса! Спокійно посміхатися з почуттям власної гідності.

 

Сільвія недовго журилася. Бо поспішав назустріч дідусь. Кульгав, спираючись на ціпок. Очі сяяли радісно. Обійняв її міцно однією рукою. Вона тицьнулася йому в щетину.

– Сільвіє! Ну нарешті приїхала! Куди ростеш? Наречених переженеш.

На дідуся Сільвія не ображалася.

 

«Бачив її, Жеко? Справжнісіньке лоша. У власних ногах плутається. Однозначно з «розбишак», – підсумував Тімоті.

 

Спочатку начебто так воно й здавалося. Зранння лунало дзвінке «Доброго ранку!» Кричала всім, крім Тімоті, чомусь. Тупіт ніг, натикання на всі стіни дорогою та голосне обурення з цього приводу. «Принцеса кути рахує», – лагідно посміхався Шон. Потім у товаристві «розбишак» – трьох молодших онуків – у вільний від витівок час Сільвія запускала зміїв («Цікаво, повітряних зміїв із собою привезла чи вони тут чекали на неї, Жеко?»). Авжеж, витівки «розбишак» стали мудрішими, в них з'явився гідний керівник. Щоправда, решта зітхнули вільніше, особливо бабуся. Хлопчиська були хоча б під якимось наглядом.

 

Меліса, найстарша, і, мабуть, найгарніша з онук, влаштувала вечірку. Гості, музика, гамір. Тімоті стовбичив у стайні; завжди знаходив, чим там займатися. Всі «дівки», рахуючи Сільвію, ввалилися до нього.

– Тихше, – пирскаючи зо сміху, сказала Мелінда, – сідлаємо та втікаємо. Наступного разу більше уваги на нас звертатимуть. Теж мені, кавалери!

 «Дівки» розсміялися.

– Хто дозволив, – запитав Тімоті, – вночі брати коней?

«Дівки» злякано ойкнули.

– Ніхто, – перша оговталася від переляку Мелані й додала: – Нам можна.

– У супроводі дорослих, – пояснила Сільвія та отримала глузливі погляди від кузин.

– Хто дорослий? – посміхнувся Тімоті.

«Поназапрошувати гостей і втекти – ось вона жіноча логіка, Жеко. Але конячок прогуляти не завадить».

– Гаразд, поїхали.

 

Тімоті вибрав широку стежку вздовж річки, де не було суттєвих перешкод. Ніч, зорі. Повний яскравий місяць. І тихе плюскотіння води. «Дівки» похихотіли й принишкли. Гарно. Мов у казці.



Marina Eshli

Отредактировано: 27.05.2016

Добавить в библиотеку


Пожаловаться